/   Українська

Боня

Леся Храплива Щур

Із збірки оповідань та казок для дітей – Вітер з України І

Боня

Боня жила у Варшаві, в столиці Польщі. Жила у своєї тети в тісній, темній кімнатці. Вікно з кімнатки виходило просто на брудну вулицю, де цілий день бавились і галасували діти. Боня ще пам`ятала, що колись були в неї мама і татко. Мама приносила їй цукорки в золотих папірцях. А тато приходив увечорі з праці, брав Боню на коліна і розказував їй про свої колишні бої. Бо тато був колись старшиною Української Армії і боровся у війську славного отамана Симона Петлюри проти недобрих большевиків. Але большевики перемогли, і тато Боні, а також багато таких вояків, як він, мусіли втікати в чужину, в Польщу. До Польщі теж належав великий шмат України, але там не вільно було жити воякам-вигнанцям.

Таке тато розказував Боні, а вона пильно слухала, але небагато розуміла, бо тоді була ще маленька. А потім тато і мама померли, і вже більше їх не було. Боню взяла до себе тета, і Боня пішла у школу. В школі сиділа тихенько на останній лавці і не озивалася ні до кого ані словом, навіть на перервах. Може, тому, що не вміла добре говорити по-польськи. А може тому, що не мала таких гарних фартушочків з мереживами, які мали її товаришки. І на сніданок приносила з собою лише кусок сухого хліба, тоді як вони їли булки з шинкою та помаранчі.

Коли ж приходила домів, мусіла бути сама аж до вечора, бо тета цілими днями мусіла ходити по домах прати білля.

Одного разу Боня написала вже всі задачі і вийшла на вулицю, бо була весна і сонечко так гарно світило. На вулиці сусідські діти ходили колом і співали. Боня спершу приглядалася їм несміливо, а опісля прискочила нараз і розірвала руки двох дівчаток, щоб і собі стати поміж ними. Та тут діти підняли крик:

Іди геть від нас!

Ми тебе не хочемо!

Геть, ти, гайдамачко!

— Йди собі в свою Україну!

А один хлопчисько навіть штовхнув її під бік. Боня втекла, сіла на камінних східцях дому і розплакалась. Аж почула, що хтось торкнув її рам`я і спитав по-українськи: — Чого ти плачеш, дівчинко?

Боня підняла голову і побачила гарне дівчатко, мабуть, такого віку, як вона сама, в чистенькій, вишиваній суконочці.

Бо хочу їхати в Україну! — нараз відповіла щиро — Бо мене тут ніхто не хоче!

Нема чого плакати! — відповіла незнайома. — Ось я минулого року їздила!

Справді?

Так, їздила в табір, у Підлюте.

А що це — табір?

Там живуть українські діти разом, і дуже їм добре.

А мама і тато?

Там не треба тата і мами. Там є сестрички і братчики.

Але я не маю ні братчика, ні сестрички!

То там дістанеш. Там їх дуже багато, і всі ми дуже їх любили, а найбільше братчика Слона.

А ти знов туди поїдеш? Я хочу з тобою!

Цього року не поїду, бо зимою дуже боліло мені вушко, і мама казала, що я не зможу поїхати...

Але в цю мить надійшла і мама тієї дівчинки і забрала її з собою. Та ще й насварила трошки, чого та пристає з дітьми з вулиці.

А Боня сказала теті другого ранку: — Тето, я хочу їхати в Україну!

Тета довго не могла зрозуміти, в чому справа, аж Боня розказала їй усе. Тоді тета лиш рукою махнула: — Е, то це з тобою говорила Міруся, дочка інженера з сусідньої камениці. Її батьки багаті, то могла собі їздити. А я не маю на це грошей, та й саму тебе не пущу, бо це дуже далеко!

Але Боня вперлася і щоранку питала тети: — Тето, чи я можу їхати в табір?

Тета вже і сварила, і грозила, але Боня все таки завжди питалася про те саме, а потім починала плакати, не хотіла їсти і марніла з дня на день.

Не було ради; найшла тета в газеті адресу пластової домівки у Львові, виписала її Боні на картці паперу. Поклала в торбинку кусок хліба та трохи дрібних грошей, купила залізничий квиток і всадила Боню у поїзд Варшава-Львів. Ще попросила кондуктора, щоб уважав на неї — і Боня поїхала.

Їхала довго-довго. Вже давно з`їла свій хліб і дуже зголодніла. А біля вікна сиділа якась пані і їла пухкі тістечка з варенням. Коли завважила, що Боня не відриває очей від її тістечок, простягнула й їй одне і лагідно спитала по-польськи: — Далеко їдеш, дівчинко?

Але коли Боня відповіла, що їде в табір, бо вона з України і хоче знов побачити Україну, пані скривилася, забрала руку з тістечком і відвернулася до вікна. І вже більше не говорила нічого аж до самого Львова.

Приїхала Боня на головний двірець у Львові. Висіла з поїзда і вже ніяк не знала, де шукати тієї пластової домівки. Вона стояла у великій залі-ждальні і не могла рішитися, що робити, коли нараз побачила, як з однієї брами вимаршували хлопчики та дівчатка, всі однаково одягнені, з наплечниками на плечах. Всі були дуже веселі, сміялись і жваво говорили... по-українськи! Боня відразу ж підбігла до них, хоч трошки боялася, що знов будуть кричати на неї. Але ніхто не кричав. Всі дівчатка гляділи на неї так привітно, а одна спитала: — Ти шукаєш когось?

Боня налякалася: що їй сказати? Та нараз пригадала щось і сказала рішуче: — Я шукаю братчика Слона!

О, так, братчик Ромко їде з нами і цього року в табір!

Але я шукаю братчика Слона! — впиралася Боня.

Це ми його лиш так, наніби називаємо «Слон», бо він дуже великий, — пояснила їй одна дівчинка.

Братчику, братчику Ромку! — вже кликав один хлопчина. — Тут вас шукають!

Братчик був справді дуже великий, але всміхався до Боні так ласкаво, що вона відразу розказала йому, хто вона і чого сюди приїхала. Тоді братчик взяв її за руку і звернувся до дітей, що тим часом поскладали свої наплечники рівно, рядочком: — Бачите, новачата, це Боня, — сказав він. — Вона сама приїхала аж з далекої Варшави, щоб бути з на ми в таборі. Будете її любити?

Так, так, так! — закричали нараз усі, аж в ухах залящало.

Враз оточили Боню, частували її ласощами, розпитували, розказували, як гарно буде в таборі. А коли над`їхав поїзд, всадили її першу у вагон і трохи не побилися за те, хто має біля неї сидіти. Тепер Боні їхалося зовсім інакше, бо ж їхала з своїми!

*********

А першого вечора в таборі, коли трубка вже відіграла нічну тишу, сестричка Ляся ще раз обходила весь будинок, щоб поглянути, чи все в порядку. Та нараз почула, що хтось гірко хлипав в одній з кімнат. Зайшла туди і побачила, що Боня важко ридала, втуливши голову в подушку, що їй позичила сестричка Поля.

Що тобі сталося? — спитала пошепки сестричка.

Я... я думала, що це назавжди, а воно лише на один місяць! — знов розплакалася Боня.

Сестричка сіла біля неї на ліжко і хвилинку щось думала... — Ні, не лише на місяць! — сказала згодом. — Коли скінчиться табір, ми знайдемо у Львові когось, що візьме тебе до себе. Підеш в українську школу і будеш завжди поміж українськими дітьми. Добре?

Добре! — погодилася Боня і, пригорнувшись до сестрички, смачно заснула...

Для тих хто хоче знати більше:

  • 1) Було це в 1920 році.
  • 2) Гайдамаки — це були українці, що в 1768 році під проводом Івана Ґонти та Максима Залізняка підняли повстання проти поляків. Поляки і досі з погордою називають українців «гайдамаками».
  • 3) Підлюте — село в горах Карпатах, де митрополит Андрей Шептицький подарував був оселю під пластовий новацький табір.
  • 4) Сестрички і братчики — пластуни-виховники в таборі.

СКВОР > Леся Храплива-Щур > Боня






Світовий Конґрес Українців
145 Evans Avenue, #207, Toronto, Ontario, Canada M8Z 5X8
Тел: 416-323-3020 Факс: 416-323-3250 E-mail: congress@look.ca
Веб дизайн Інтелекс.
Всі права захищено © 2017