/   Українська

Що розказував камінний лев

Леся Храплива Щур

Із збірки оповідань та казок для дітей – Вітер з України ІI

Що розказував камінний лев

На вулицю у Львові летіло пожовкле листя. Летіло тихенько, а тільки врядигоди щось стукнулося об камінь хідника. Це падав з дерева каштан.

Коли закінчилося навчання і школярі вибігли гурмою з дверей школи, тих каштанів нападало вже дуже багато. А каштани, відомо, на те, щоб ними воювати. Отже, за хвилину вони літали вже вліво і вправо, школярі кидали їх та старалися зловити на льоту, бігали, скакали, викрикували. Все це було дуже весело, аж враз поміж веселі вигуки вмішався таки жалісливий, болючий крик.

Що сталося? А звичайно, Ґрішка вже знов схопив в руки першого хлопця, що йому попався, та молотив своїми величенними кулачиськами! І то не на жарти, бо в Грішки кулаки страшні, а серця зовсім немає!

Коли Ромко й Левко, почули крик, покинули самі дальшу битву:

Левку! А кого це Ґрішка дістав у руки? — спитав Ромко.

Певно Володька! — старався розпізнати Левко у суматосі черевиків та кулаків.

Чоловіче, ми вже побігли рятувати! — вигукнув
Ромко і обидва кинулися бігом. Ромко підставив Ґрішці ногу, так, що той простягнувся зразу на камінні, а Левко витягнув наляканого Володька з-поміж юрби хлопців.
І вже всі три гналися вулицями, завулками, перехідними брамами.

Аж зупинилися червоні та задихані на якійсь безлюдній площі на краю передмістя.

Де я ? — спитав з острахом білявий, завжди і так не мов наляканий Володько.

У Львові! — відповів Ромко і засміявся. — А де ж би ? Хай тебе тепер Ґрішка шукає, коли хоче!

Володько не знав, що йому казати. Він приїхав недавно з мамою з Луцька. Його батько пішов був до Української Повстанської Армії, а його, Володька з мамою трохи не схопили та не вивезли більшовики. Щастя, що добрі люди дали в час знати, то вони втікли ніччю та приїхали до Львова.

У великому місті легше заховатися! — казала мама, втираючи сльози.

А чого він тебе вчепився? — допитував Левко.

А хіба я знаю? Хтось з-поза мене влучив каштаном
в його око, але це не я; я навіть не мав каштана в руках!
— оправдувався Володько.

А якби й мав, то що? Хіба не бити такого кацапугу? — гарячився Ромко. — Приїхав до нас з якоїсь — там Вязьми чи Калуґи, і думає, що він не знати який пан!
 Ого, він ще не знає львівських шибеників, та як ми вміємо боронити друга! А ти свій хлопець, ми знаємо, що ти свій!
 — заговорив він нараз вже зовсім лагідно.

Володько все ще стояв нерухомо, з відкритою шкільною торбою в руках, а з носа спливала краплинами кров.

Слухай, та він тебе не на жарт побив! — скрикнув Левко. — Ось маєш хустинку, обітри собі лице! — витягнув з кишені і подав Володькові не дуже-то чисту свою хусточку. А Володько все ще не міг собі дати ради з усім: з торбою, з носом і з хусточкою. Аж Ромко і Левко мусіли помогти.

Вже, вже буде все добре! — приговорював Левко. — Замкни торбу, а то ще які книжки погубиш, коли вже не погубив. Ну й не журися — той Ґрішка ще нам колись дістанеться в руки! Він — і всі інші москалі! Побачиш!
— і враз стишив голос, хоч кругом і так нікого не було.
— А ти хочеш ходити з нами?

Ходити? Куди? — спитав несміливо Володько.

Всюди, розумієш? Разом вчитися, разом по місті, а ось сьогодні як би ти знав, куди ми йдемо!

А куди?

Йдемо слухати, що скаже камінний лев! — промовив Левко таємничо.

Володько насторожився: а що, коли з нього кепкують? А може йому причулося?

Куди, куди?

Кажу ж тобі, — підтвердив Ромко, — йдемо слухати, що скаже камінний лев на ринку під ратушем!

А хіба він уміє говорити? — перепитав недовірливо Володько.

Коли моя бабуся каже, то видно що якось вміє! — ствердив повагом Ромко. — А вона вчора сказала: — Ось завтра Перше Листопада, а вам дітоньки (це мені та молодшому братові) ніхто про це й не розкаже. Кожен боїться… Хіба ще лиш той камінний лев, що під ратушем...

Справа ясна, йдемо! — вигукнув захоплений Левко.
— То ти підеш з нами?

Піду... хіба що мама скажуть іти в чергу за хлібом… — прошепотів Володько. — Та ще й казав учитель вивчити на завтра на відмінно про жовтневу революцію

Хай він сам собі про неї вчиться! — аж вигукнув
 Ромко.

Коли всі вивчимо це завдання на відмінно, школа в Вологді пришле нам за те червоний прапор! Овва, можуть собі його задержати — нам і так досить цього червоного на кожному кроці!

То ти не будеш зовсім вчитися? — спитав недовірливо Володько.

Знаєш, що я робитиму? — чванився Ромко. — В нас на горищі є така книжка про Січових Стрільців. Я її буду потайки читати. А прочитаю, вам дам! Хочете?

Дай, дай! — аж запалали очі у Левка.

А покищо сьогодні в дев`ятій годині зустрічаємося під левом. Грає?!

Грає! — повторив таємниче слово Левко. — Ти будеш, Володьку?

Буду! — вигукнув нараз Володько. І вже знав, що справді буде!

*********

Зійшлися всі три. На ринку було темно й пусто. Ще розглянулися кругом, а тоді мовчки й повагом вилізли на підмурівок і припали вухами до голови, до шиї, до спини лева. Але не чути було нічого, тільки вітер обкидав статую жовтим листям, а воно шелестіло. Хлопці посідали на підмурівці. Було холодно і непривітно і Володько вже почав жалувати, що прийшов. Коли це враз . .. хлопці переглянулися. Кожний почув глухий голос десь із глибини . .. Але страшно було повірити, що це справді…

— Чуєте мене?… Чуєте?… — гуділо, немов десь дуже
здалека…

— Це сьогодні такий вечір, як був тоді…Більше, як сорок років тому… Такий був осінній сумерк
у місті, а я стояв і глядів… Я бачив, як ходили австрійські стежі по місті…Але не так, як колись бувало… Тепер війна кінчалася і всі знали, що Австрія програє її…Але що буде далі? Хто запанує тепер у Львові, в моєму місті? Не знав ні я, не знали мешканці Львова. Тільки горобці, мої вірні приятелі прилітали раз-по-раз та цьвірінькали:

Щось буде! Щось буде!

Але коли я хотів щось більше розпитати, казали мені:

Нам ніколи! Летимо на дах Народного Дому!
 Там щось буде! Щось буде!

Аж одного вдалося мені впросити. Він залишився ще хвилину і зацьвірінькав просто в моє камінне вухо:

Там зібралися українські старшини. А командує ними Дмитро Вітовський. Щось буде! — і він теж пурхнув попід камінні луки ратушевого ґанку та зник.

А коли вже добре стемніло, я побачив якусь постать, що скрадалася попід мури домів на ринку. Я глядів і старався розпізнати, хто це. Це був якийсь вояк. І мусів щось дуже важне нести за пазухою під своєю військовою курткою, бо весь час притискав до грудей руку. Він одним скоком перебіг з-під камениці "Просвіти" до мене і сховався мені за плечі. Саме в час, бо ось надійшла австрійська стежа. Вояк неначе прилип до мене, і стежі мусіло здаватися, що це моя тінь і нічого більше. А тільки пройшли, вояк вискочив і зник у якихось бічних дверях ратуша.

А я остався і думав. І згадував, що колись тут був оборонний город короля Данила, що збудував його на честь свого сина Лева… Я це думаю завжди, в кожну ніч…

А коли стало розвиднюватися, надійшла нова стежа. Мені вже було краще бачити. Я розпізнав, що вони були в австрійських одностроях, але на шапках мали синьо-жовті кокарди. Я добре бачив. Я знав цю барву — і моє серце, хоч камінне, завжди билося радісно на її вид.

А вояки стали, поглянули вгору, понад мене, виструнчилися, віддали почесть і пішли. Тільки я не знав, чому цю почесть віддали.

Мусів знов ждати, аж зійшло сонце. Бачив, як проходила ринком якась жінка, глянула теж вгору і стала втирати сльози з очей. — Боже мій, Боже мій, таки я діждалася побачити... — повторяла вона весь час півголосом... А я стояв і мені теж хотілося плакати, що не міг побачити того, що бачила жінка. Але врешті сонце зійшло і всі шибки на домі, що напроти мене, позолотіли. А в них відбилася, мов у дзеркалі вежа ратуша. І я побачив: на самому шпилі повівав вільно український прапор: синій та жовтий!

І я знав: у Львові панували українці, Львів був наш! Я зрозумів, що це той вояк потайки переніс ніччю прапор та вивісив його на вежі, що це прапорові віддавали почесть наші вояки. І я виструнчився: це я стояв на сторожі прапора вільної України... І чув, як кругом мене цьвірінь-кали мої друзі, горобці:

Львів наш! Львів наш! Львів наш!

Хлопці слухали, і собі закаменілі. А над їх головами видзвонювало повагом: „Львів — наш!, щораз голосніше, щораз дзвінкіше… І враз почули, що це б`є північ годинник на ратуші. А над їх головами прогудів голос міліціонера:

Ви що тут робите? Безпритульніто в дитбудинок заберемо!

Ми... товариш міліціонер... ми тут вивчаєво історію на завтра! — випалив нараз Ромко, і схопивши наляканих Левка й Володька обернувся на п`яті та погнався
порожніми вулицями, провулками, площами. І знов пристанули аж тоді, коли вже духу не стало.

Лев’, ти живий? — перепитував Ромко.

Ні, здається мертвий! — сміявся Левко. — А то ти сказав міліціонерові!

Та він же міг гнатися за нами! — вишептав Володько.

Коли почув, що ми опівночі на ринку вивчаємо історію, то мабуть сам закаменів! — глузував Левко.

Та куди там! Це його схопив за комір наш лев, щоб свої хлопці могли щасливо виплутатися з біди! — реготав майже вголос Ромко. — Таж лев наш, свій! Ну, пішли! Відпровадимо тебе, Володьку, додому!

Взяли Володька попід руки й пішли. І Володько чув, як держали його такі сильні, такі відважні, свої хлопці.

Для тих, хто хоче знати більше:

  • 1) Львів — столиця Галичини. Збудував його король Данило для свого сина Лева більше, як 700 років тому. Герб міста Львова - лев, так, як і всієї Галичини.
  • 2) Луцьке — місто на Волині, на заході України.
  • 3) Кацапуга — від слова "кацап". Так називають українці з погордою росіян. Від коли Україна належить до Радянського Союзу, туди постійно наїздить щораз більше росіян.
  • 4) Вязьма, Калуга, Вологда — міста в Росії.
  • 5) Москалі — те саме, що й росіяни.
  • 6) Перше Листопада — це роковини події, що склалася 1918 року. Тоді, після розпаду австрійської влади, українці перебрали владу у Львові та проголосили Львів столицею Західно-української Народної Республіки.
  • 7) Черга за хлібом — хоч війна вже давно закічилася, більшовики так господарять в Україні, що дуже важко дістати потрібні харчі. Щоб купити хліб, треба довго ждати в черзі перед крамницею.
  • 8) Відмінно — найкраща оцінка у школі.
  • 9) Жовтнева революція — її зробили більшовики в жовтні 1918 року. Від цього часу вони починають числити своє панування, хоч мусіли ще довго боротися за свою владу. Так ось в Україні тоді була своя, українська держава, і більшовикам вдалося запанувати там аж на чотири-п`ять років пізніше, після дуже важкої боротьби.
  • 10) Червоний прапор — прапор більшовиків. Більшовики вивішують ці свої прапори всюди.
  • 11) Українські Січові Стрільці — український леґіон в австрійському війську. Вперше після виступу гетьмана Івана Мазепи вони збройно знов боролися проти Росії та здобули велику славу. В більшовицькій школі про них зовсім не говорять.
  • 12) "Грає" — в мові львівських хлопців значить "все в порядку", "буде, як ми домовилися".
  • 13) В Українському Народному Домі зібралися були австрійські старшини-українці під проводом полковника Дмитра Вітовського, щоб упродовж ночі на перше листопада перебрати владу у Львові в українські руки.
  • 14) Ратуш — будинок, де міститься міський уряд, найважніша будівля в кожному місті.
  • 15) Австрійська держава складалася з багатьох країн і в її війську служили вояки різних народностей. Було теж багато українців. Саме вони зробили листопадовий переворот у Львові та започаткували Українську Галицьку Армію.
  • 16) Міліціонер — міський поліціянт.
  • 17) Безпритульні — діти, що не мають батьків ні опікунів, а живуть самі на вулицях міста.
  • 18) Дитбудинок — скорочене з "дитячий будинок" — захист для безпритульних. Там більшовики виховують їх по-своєму.

СКВОР > Леся Храплива-Щур > Що розказував камінний лев






Світовий Конґрес Українців
145 Evans Avenue, #207, Toronto, Ontario, Canada M8Z 5X8
Тел: 416-323-3020 Факс: 416-323-3250 E-mail: congress@look.ca
Веб дизайн Інтелекс.
Всі права захищено © 2017