/   Українська

Вишивані квіти

Леся Храплива Щур

Із збірки оповідань та казок для дітей – Вітер з України І

Вишивані квіти

Було це давним-давно на нашій Україні. Жили у городі Чернігові брат із сестрою. Брат називався Яромир, а сестра — Доброслава.

Яромир був лицар славний, тисяцький у війську княжому. Коли виїздив, було, ранком із двору у степ — на білому коні, у блискучій зброї, попереду війська свого, то здавалося, що сонце ясніше світить і буйна трава степова до ніг йому стелиться.

На вулицях города всі з пошаною уступалися Яромирові з дороги, бо знали, що немає лицаря над нього. А найбільше боялися його люті половці у степах. Бо знали, що як тільки вийде він у чисте поле, як тільки махне мечем, то горе буде їм, поганим. А Доброслава гляділа крізь мале віконце у своїй хороминій, як проїздив Яромир вулицями, і раділа, що ніхто йе має такого хороброго брата, як вона.

Та ось вирушив великий князь київський на лютих половців. Пішов з ним і Яромир із своїми дружинниками.Пройшло багато днів, аж ось повертаються княжі вої і кажуть Доброславі:

Із сумною вісткою прислав нас до тебе князь київський: взяв лицаря Яромира живцем хан половецький у неволю. Повіз його в далекі степи половецькі. Даремно старалися ми його догнати...

І заплакала Доброслава. А ранком, коли ще челядь спала, пішла у світ шукати свого брата.Ще весело їй ішлося, поки проходила селами українськими. Тут люди радо її гостили, на ніч приймали, та ще показували, кудою їй у степи половецькі мандрувати. Ще неважко було, коли вийшла в степи українські. Трава там така буйна-буйна, а квітів барвистих так багато, аж за очі бере. А понад степом різної птиці стада, і всі летять на схід. Пішла за ними і Доброслава, бо знала, що туди дорога до половців.

Та вийшла у степи половецькі, а там уся трава жовта, зів'яла, гарячим сонцем спалена. Ні квітів, ні птичок не видно. А сонце пече і йти важко. Та не приставала Доброслава, а все спішила, щоб якнайшвидше до Яромира дістатися.

Довго блукала вона степом, уже з утоми та голоду ледве ворушитись могла, аж ось — стоять у степу гострокінчасті половецькі шатра. Підійшла вона ближче і стрінула сторожу половецьку. Розказала їй, хто вона та чого шукає. Посміхнулися злобно половці і повели її до свого хана.

А хан і справді держав Яромира у себе, в наметі замкненого. І щоразу питав його:

Чи хочеш, лицарю руський, Яромире, мені на службу стати, разом зі мною русичів воювати? Дам тобі, чого лиш забажаєш, ще й за сина свого тебе прийму.

А Яромир відказував: — Немила мені твоя служба, хане. Я — руський лицар, а русичі вірні до смерти князеві своєму та землі своїй. Не буду я задля твоїх багатств наші звичаї прадавні ламати!

І розлютився тоді хан дуже, сказав замкнути Яромира в окремому шатрі, куди ні один промінчик сонця не заходив, і наказав його самою водою та сухим хлібом кормити. І мучився Яромир, чорнів та охлявав з кожним днем. Вже здавалося: не то що мечем орудувати, а навіть кроку поступити не зумів би. А все таки, коли хан питав його знов, чи готовий він князя свого зрадити, Яромир відповідав: «Ні!»

Коли хан побачив Доброславу, задумав їй з помсти великого болю завдати. Сказав він: — Є у нас лицар Яромир, та не хоче він сестри ні бачити, ні знати. Він уже до половців пристав і давно забув про Русь і про князя свого. І ти, дівчино, найкраще теж поклонися мені; тоді він, може, і з тобою говорити захоче.

І запалало личко Доброслави гнівом, і сказала вона:

Може й поклонився вам мій брат, коли ви його чи то голодом, чи мукою приборкали. Та я вам не поклонюся ніколи!

І, мов вітер степовий, вибігла з ханового шатра і помчалась у степ. А там упала на землю, від степового сонця гарячу, і гірко-гірко заридала, що відцурався братік її Яромир і землі рідної, і сестри своєї.

А потому встала і пішла, куди ноги понесли. І так зайшла знов у степ український. Почула знов, як заспівали хором пташки, побачила квіти барвисті, пахучі. І подумала: як же це міг братік мій такої краси відцуратися? От якби я змогла йому хоч трохи цих квіток передати!

Почала зривати квіти, сіла і заходилася плести з них сорочку для брата. Що білі квітки — то полотно, а що сині, червоні, жовті — то дивні взори, які вона на плечиках, на пазушці та на дудах повимережувала.

Скінчила вона робити сорочку, завинула її в ніжне павутиння, щоб дорогою не понищити, і пішла знов у степи половецькі.

Підійшла до табору половецького темної ночі і стала сторожів благати:

Занесіть цю сорочку лицареві Яромирові, що у вас пробуває!

Довго — довго не хотіли половці вволити її волю, а вкінці один із них змилосердився і сказав: — Давай сюди, дівчино. Занесу я її твоєму братові, коли так дуже просиш!

Приніс сорочку, квітами українськими мережану, до шатра Яромира, кинув йому, а сам швидко пішов, щоб, бува, хто не підглянув.

Одягнув Яромир на себе цю сорочку і — диво дивне! Що ось і ворушитись не мав сили, — а нараз знову сила давня, лицарська повернулася йому. Що колись здавалося йому, що вже ось-ось на землі половецькій йому марно загинути доведеться, — а тепер туга за рідною землею і на місці всидіти не давала.

Нічкою невидною викрався Яромир із намету ворожого і буйним вихром погнав у степ. Дарма, що половці на конях його здогнати хотіли. Він добре поміж травами високими ховався і їх щоразу зі сліду зводив.

Аж знайшов він у степу сестру свою Доброславу. Розказав їй, як то квіти українські, що з них вона своїми руками йому сорочку сплела, йому силу та відвагу дали, щоб із половецької неволі врятуватися.

Тоді пішли вони обоє в Україну. Де небо синє, де ясні зорі, де тихі води, де квітки — найкращі в усьому світі. А в городі славному Чернігові дожидали Яромира його дружинники.

І з того часу всі українки залюбки вишивають – мережають квіти барвисті. І хто лише гляне на ці квіти, хто їх рукою торкнеться, тому стає радісно на серці — бо така вже дивна сила тих квіток...

Для тих зто хоче знати більше:

  • 1) Чернігів — старовинне місто в Україні, по лівому боці Дніпра. Чернігівщина одна з перших українських земель прилучилася до княжої Київської Держави, що була нашою першою українською державою.

  • 2) Половці — мандрівне плем'я, що часто нападало на Україну в княжі часи.

  • 3) Хоромина — кімната.

  • 4) Дружинники — вояки.

  • 5) Хан — половецький князь.

  • 6) Челядь — слуги.

  • 7) Степ — велика рівнина, покрита травою та низькими кущами

  • 8) Русичі — так називали себе українці в княжі часи.

  • 9) Плечики — рамена в сорочці.

  • 10) Пазушка — розріз у сорочці спереду.

  • 11) Дуди — долішнє закінчення рукавів.

  • 12) Намет — шатро.

СКВОР > Леся Храплива-Щур > Вишивані квіти






Світовий Конґрес Українців
145 Evans Avenue, #207, Toronto, Ontario, Canada M8Z 5X8
Тел: 416-323-3020 Факс: 416-323-3250 E-mail: congress@look.ca
Веб дизайн Інтелекс.
Всі права захищено © 2017